СТУ́КНУТИ, ну, неш, док.
1. неперех., чим і без додатка. Однокр. до сту́кати. Стукнула [панночка] дверима, аж стольчики [стільчики] всі скакнули, як живі (Вовчок, І, 1955, 15); Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза (Н.-Лев., II, 1956, 271); — Хай буде по-твоєму! — стукнув кулаком по столі Яків Данько (Стельмах, II, 1962, 111); Я прийду до тебе, нене, крізь пожари, підійду й тихенько стукну у вікно (Сос., II, 1958, 237); Десь зовсім поруч стукнув кулемет (Бажан, І, 1946, 127); Дувид привів дружину в хату, коли йому стукнуло сорок років (Томч., Жменяки, 1964, 9); Серце матері стукнуло (Мирний, І, 1954, 253); // безос. Стукнуло в причільне вікно. Гиря не почув (М. Куліш, П’єси, 1960, 26); * Образно. До ранку ніч дійшла серпнева І стукнула в його сліпе віконце (Рильський, II, 1960, 198).
◊ Сту́кнуло в го́лову кому що, безос. — хто-небудь раптово придумав щось. Стукнуло в голову Оленці: чи не піти це до його, нагадать про обіцянку йому? (Тесл., Вибр., 1936, 159); Пес лежав, здавшись на волю божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапки і почав проситися (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 179).
2. перех., розм. Ударити кого-небудь. [Погода:] Копай, а то я тебе так стукну граблями… (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 19); Із верхівки зірвалось яблуко і стукнуло піонервожатого по голові (Донч., VI, 1957, 62).
3. перех., перен., розм. Випити спиртного. Стара Оришка вже добре стукнула перцівки, але проворненько підвелась і незабаром винесла дві пляшки вишнівки (Н.-Лев., IV, 1956, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 802.