СТУ́КІТ, коту, ч.
1. Короткі, уривчасті сильні звуки від частих, повторюваних ударів по чомусь, падіння чого-небудь, коливань, розривів і т. ін. Здалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по мості (Коцюб., І, 1955, 319); З машинного бюро линув швидкий стукіт друкарської машини [машинки] (Ткач, Черг. завдання, 1951, 71); Стукіт чимось металевим об каміння ставав щораз виразнішим (Збан., Між.. людьми, 1955, 82); Нараз почувся стукіт у ставню… (Хотк., І, 1966, 72); Іноді ритмічний стукіт кулеметної черги віддавався в глухому завулку околиці (Дор., Не повтори.., 1968, 12); От свисток дає кондуктор, і гудок гукає: — В путь! І коліс веселий стукіт навкруги далеко чуть (Забіла, Одна сім’я, 1950, 51).
2. Шум, який створюється ритмічними скороченнями серця, пульсацією крові. Знеможено схилилась [Ніна] на канапу,.. лежала, прислухаючись до приглушеного стукоту серця (Досв., Вибр., 1959, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 802.