СТУ́МА, и, ж., заст., поет. Напівморок, напівтемрява. Болить моє серце… холоне в грудя́х, А ніч кругом чорна, понура… Крізь стуму на мене вдивляється жах Сліпими очима з-за муру (Стар., Вибр., 1959, 69); Вже з давніх-давен у дідовій хаті запали клятий морок і стума (Рибак, Помилка.., 1956, 247); У негритянських барах — п’яний чад. Осіннє місто завмирає в стумі (Дмит., Осінь.., 1959, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 804.