СТЯ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до стя́ти1. [Юлія:] Я колись на стятих смереках дуже гарні хрущі бачила (Фр., IX, 1952, 192); Дівчинка у вінку з гіллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин (Коцюб., І, 1955, 192); // стя́то, безос. присудк. сл. Де ж бо ти? Агей!.. Чи цвіт серця твого стято, Злою силою заклято? Чи тебе ордою взято Бранкою в полон? (Вороний, Вибр., 1959, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 813.