СУ́МНО, присл.
1. Присл. до сумни́й. Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Шевч., II, 1963, 354); — Співай, жінко, жалібної, то мені, може, буде легше, — промовив сумно Микола (Н.-Лев., II, 1956, 189); Зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала (Мирний, IV, 1955, 20); Сумно дощ похмурий за вікном шумить (Рильський, І, 1960, 116).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття суму, журби або туги за ким-, чим-небудь; тужно, журно. Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами (Коцюб., І, 1955, 133); Тихо і сумно стало в хаті по від’їзді Андрія (Фр., VIII, 1952, 236); — І не сумно тобі самому в тайзі? (Донч., II, 1956, 38); // із спол. що і з інфін. Про почуття жалю з приводу чого-небудь; шкода, жаль, жалко. Такі смутні всі, що сумно й глянуть! (Вовчок, І, 1955, 66); Сумно, що я тільки уривками довідуюсь про ваші справи, та, що ж порадиш? (Л. Укр., V, 1956, 98); // Про обстановку, яка викликає, навіває сум. Пусто серед степу, та сумно й серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти (Мирний, III, 1954, 255); Сутінки огорнули світлицю. Порожньо і сумно (Хижняк, Д. Галицький,1958, 174).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 840.