СУРДУТИ́НА, и, ж., заст. Поганенький, поношений сурдут. Зчудовано підняв я голову й побачив на одній високій груші.. Василька, котрий, засівши на одній галузі без сурдутини й босоногий, заїдав грушки (Коб., III, 1956, 34); Пішов [Іван] у легкій сурдутині, тепер дрожить [дрижить] усім тілом (Круш., Буденний хліб.., 1960, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 853.