СЯЙЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який сяє, яскраво світиться. — Мені хотілося, щоби дід ще оповідав. До цієї чарівної ночі, до цих зірок вічно сяйливих, до далеких звуків пісні так підходила ця проста, злита з природою бесіда (Хотк., І, 1966, 90); Він підвів голову, і йому в око впала сяйлива, синювата зоря (Рибак, Опов., 1949, 136).
2. Який блищить, відбиваючи світло, промені. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий.. топірчик, котрим легінь грався (Хотк., II, 1966, 51); — Ось воно те, що всьому дає тут життя, — промовив у задумі Валерик, задивившись на сяйливий водопад (Гончар, Таврія, 1952, 169).
3. Який виражає радість, щастя, вдоволення. Лице [у Оксани], хоч змучене, проте має в собі привабливість, в погляді сяйливому, гарячому почувається внутрішня пристрасть, прихована жага (Гончар, Бригантина, 1973, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 911.