СІ́ЛЬКІСЬ, СІ́ЛЬКОСЬ, присл., заст.
1. у знач. присудк. сл. Байдуже. Сількісь і пташкам — відкіля береться їх живність: куди оком не скинь, де не приткнись — всюди її багато (Мирний, IV, 1955, 295); — Так он що — все народ такий, Як кажуть, золотий! То сількісь, що не так співають, зате горілки не вживають! (Гл., Вибр., 1951, 28).
2. у знач. вставн. сл. Нехай, гаразд; так і бути. — От,— кажу,— мене й посадили.— Ну, сількісь,— каже [чоловік], — я тебе навчу, що робить, щоб швидше випустили (Стор., І, 1957, 111); Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та — сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ті колосочки, а на вечір і є в них горщик куті (Мирний, IV, 1955, 250); — Ей, Хівре,— Солопій сказав їй,— не сварися, Бо, далебі, горох наш згине!.. схаменися!.. Ну, сількось!.. я піду, посію, та не там, А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам (Г.-Арт., Байки.., 1958, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 220.