СІМЕ́ЙКА, и, ж.
1. Зменш.-пестл. до сім’я́ 1. Буйно пишається жито у полі, Трудника [трудівника] серце радіє: Буде сімейці на рік цей доволі (Манж., Тв., 1955, 54); // перев. ірон. Те саме, що сім’я>́ 1. [Xрапко:] Ні, не везе таки мені на сімейку! Клопочусь за неї, турбуюся, роблю-заробляю, а що вийде з того? (Мирний, V, 1955, 122); Попалася йому повість Нечуя-Левицького про Кайдашеву сім’ю; він поглинав сторінку за сторінкою, обурювався, сміявся і лаявся: «Ну й сімейка, ну й життя, хай йому лиха година!» (Сенч., Опов., 1959, 27).
2. Зменш.-пестл. до сім’я́ 3. Мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки, снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою (Вовчок, І, 1955, 323); Синиці веселим табунцем йшли вершинами дерев. Старі синички вели кудись свою сімейку (Збан., Курил. о-ви, 1963, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 222.