СІННИ́К, а́, ч.
1. Повітка, намет або приміщення над стайнею чи скотарником для зберігання сіна. — Приходжу у двір — уже в хаті не світиться. Так я, щоб не турбувати тебе, і пішов у сінник спати (Мирний, І, 1954, 224); Спати поклали поета на сіннику, на свіжому запашному сіні, і, зарившись у нього, Тарас Григорович одразу міцно заснув (Тулуб, В степу.., 1964, 90); Сіно та інші грубі корми зберігають на горищах і спеціальних сінниках (Колг. Укр., 11, 1956, 42).
2. Матрац, набитий сіном або соломою. Вона спить на землі, на сіннику, без подушки, поклавши тілько якесь шмаття під голову (Фр., VII, 1951, 8); [Анна:] Був обшук. Навіть солому з твого сінника витрусили (Галан, І, 1960, 402); — Ото буде ваше ліжко,— тихо пояснив учитель, показуючи на дощатий тапчан з сінником, застелений чистим ряденцем (Кучер, Прощай.., 1957, 312).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 226.