СІП, присудк. сл., розм. Уживається за знач. сіпну́ти і сіпну́тися. Пропхалася [Олена] до пана Халявського та його за руку сіп! (Кв.-Осн., II, 1956, 213); Вона [щука] За удку хіп! А удка — сіп!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 81); Король сидить на троні, держить в руці мотузок і стежить: як тільки горобці під корону наб’ються зерно клювати,— король за мотузок — сіп! — корона горобців і накрила (Вишня, І, 1956, 449).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 227.