СІ́РКА, и, ж.
1. Хімічний елемент, легкозаймиста речовина блідо-жовтого кольору, яку застосовують у промисловості, сільському господарстві, військовій справі, медицині. Шістнадцятий елемент [періодичної системи Д. І. Менделєєва] — сірка. Це ще активніший неметал, ніж фосфор (Хімія, 9, 1956, 10); В льоху пахло важким духом селітри й сірки (Стар., Облога.., 1961, 79); Холера лютувала по всій Росії.. Скрізь встановили карантин, з зараженої місцевості не приймали посилок, а листи обкурювали сіркою (Тулуб, В степу.., 1964, 299); Входить [Бараболя] до майстерні і витирає сірник. Він спочатку чахкає, шипить, бризкає сіркою та смородом і, нарешті, займається (Стельмах, II, 1962, 60); * У порівн. Я — мов сірка: Ти дмухнеш — і я вже запалився! (Крим., Вибр., 1965, 104); На його душу, наче кам’яна гора, навернули чорні думки,— мов гарячою сіркою пекли його серце (Мирний, І, 1954, 357).
2. Жовта жирна речовина, яка утворюється на стінках вушного каналу. Вушна сірка є видозмінений, більш багатий жиром продукт потових залоз (Як запоб. за-разн. хвор.., 1957, 13).
3. розм. Те саме, що жиропі́т. — Треба тую сірку брать, що з вовни, та волам шиї парить, щоб погоїлись (Укр.. казки, 1951, 383); Повітря важке, густо насичене духом овечої сірки (Гончар, Таврія, 1952, 151).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 230.