ТАБУ́, невідм., с. У первісних та відсталих племен і народів релігійна заборона певних дій, слів тощо, порушення якої, за забобонними уявленнями людей, неминуче спричиняє тяжке покарання. Табу — своєрідна заборона вживати за певних умов ті або інші слова, зокрема власні імена. Явище «табу» поширене у багатьох відсталих племен і народів — полінезійців, австралійців, зулусів, ескімосів тощо (Сл. лінгв. терм., 1957, 192); // перен. Взагалі яка-небудь заборона. Негритянко! Задумлива ноче, Забудьмо сьогодні про всі табу, Серце моє виспівати хоче Твоїм рукам золоту хвальбу (Павл., Пальм. віть, 1962, 82).
◊ Наклада́ти (накла́сти) табу́ на що, книжн., ірон. — забороняти певні дії, слова тощо. Глядач просто не бачить науково-популярних фільмів. На ці короткометражні фільми кінопрокат наклав священне табу (Вітч., 2, 1967, 174).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 11.