ТАЛА́Н, у, ч.
1. Доля, життєвий шлях кого-небудь. Ой, світе мій ясний, світе мій прекрасний, Який мій талан нещасний! (Укр.. лір. пісні, 1958, 269); — Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан (Н.-Лев., II, 1956, 111); // Щаслива доля, щастя. Нудно йому На чужому полі! Всього надбав, роботяга, Та не придбав далі! Талану того святого… (Шевч., II, 1953, 106); [Ганна:] Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! (Кроп., II, 1958, 36); — Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану… (Тулуб, Людолови, І, 1957, 70); // Успіх, удача. Старший брат і ні гадки собі: лежить та загріба гроші лопатою — усе йому бог дає, а менший працює, як риба об лід побивається, а нічого не вдіє, ні в чому нема йому талану (Стор., І, 1957, 31); — Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи! — рішила вона (Мирний, III, 1954, 78).
2. Те саме, що тала́нт 1; хист. — А ти прочитай [«Кобзаря»], то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою (Мирний, IV, 1955, 340); Десь, колись, в якійсь країні Пробував поет нещасний, Тільки й мав талан до віршів Не позичений, а власний (Л. Укр., І, 1951, 363); — Максиму бути головою, — Казали люди у селі, — Талан у хлопця до землі (Стельмах, V, 1963, 55).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 26.