ТАЇ́ТИ, таю́, таї́ш, недок., перех.
1. Тримати щось у таємниці, приховувати від інших. — Опріч любові, що к тобі маю, Я всім убога — того не таю! (Чуб., V, 1874, 77); — Я своїх думок не маю потреби таїти… (Коцюб., ІІ, 1955, 387); — Ми запевняємо вас, що з замку не вийде протягом ночі ніяка жива істота. А ранком ми перешукаємо вашу фортецю. Присягаюсь вам, що ми вміємо шукати, тому раджу не таїти нічого… (Ірчан, II, 1958, 43).
Ні́чого гріха́ таї́ти див. гріх; Таї́ти в (на) душі́ (се́рці) що — глибоко приховувати від когось почуття, думки й т. ін., не виказувати їх. Щось таїть він [Прохор] на душі своїй, ходить часом то, як хмара, лютий, то сумний-сумний (Шиян, Баланда, 1957, 177); Він таїть у серці гнів На кумів наших [царевих] — панів (Перв., Райдуга, 1960, 92); Таї́ти в па́м’яті — довго пам’ятати, зберігати в пам’яті. Не забудеться правда казкова, Лебедине ячіння і спів З чарівничих бувальщин Лєскова, Що у пам’яті друг наш таїв (Перв., І, 1958, 411).
2. Мати, містити в собі щось зовні непомітне або ще не виявлене. Карпати з своїми гірськими ріками таять невичерпні енергетичні джерела (Цюпа, Україна.., 1960, 274); Нетлінне ввійшло «Слово о полку Ігоревім» в золоту скарбницю людства, бо таїть воно неув’ядної (нев’янучої] краси поетичні образи (Рильський, ІІІ,1956, 33).
Таї́ти ві́ддих див. ві́ддих; Таї́ти в собі́ — мати, містити, приховувати щось зовні непомітне, але важливе, суттєве. В. І. Ленін завжди застерігав, що відрив від мас, від життя таїть у собі велику небезпеку (Рад. Укр., 19.VІІ 1957, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 16.