ТИ́РСА1, и, ж. Дрібні частинки деревини, що осипаються під час її пиляння. Бачила вона колись великі купи білої-білої тирси біля теслярів. Пиляли вони дерево, дзижчала пилка, і на землю сипався біленький порох (Хижняк, Тамара, 1959, 181); У пивній стояло кілька мармурових столиків, підлогу густо посипано тирсою (Ю. Янов., І, 1958, 539).
ТИ́РСА2, и, ж. (Stipa capillata L.). Трав’яниста степова рослина родини злакових з вузьким листям і квітками, зібраними в пухнасту волоть; ковила волосиста. Нагинає [вітер] верби в гаї, А тирсу на полі (Шевч., І, 1963, 141); А пісня.. розлягається по тих степах, де колись тирса шуміла (Н.-Лев., III, 1956, 315); Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, як жива (Гончар, III, 1959, 62); Основу травостою становлять тут [у Хомутівському степу] злаки — типчак, тирса, або ковила волосиста (Наука.., 5, 1967, 9); * У порівн. — Добре сказав Данило, — стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями (Тулуб, Людолови, І, 1957, 55); // Насіння цієї рослини. — Ой коли ж тебе, серденько, ждати? — Як стане на степу вітер повівати, Очерет та тирсу по степу розсипати (Чуб., V, 1874, 880).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 122.