ТЛИ́ТИ, тлю, тлиш, недок., перех., розм., рідко. Швидко й жадібно їсти, поглинати. — Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів. — Та кажу тобі, що й у мене самого мало. — Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден! — Було не тлити весь рано, було собі лишати й на вечір! — сказав дід Панько (Фр., І, 1955, 290); * Образно. — Мене, мамо, вогонь знає, Той, що тлить створіння кволі. Ось він серце настигає, Мов осінню скирту в полі (Перв., II, 1958, 122); // Точити, гризти (про комах і т. ін.). Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть, Ж[е]руть і тлять старого [дуба]… (Шевч., II, 1963, 416); // перен. Роз’їдати, сушити (про почуття смутку, журби і т. ін.). Жура душу тлить, Живе серце болить (Фр., X, 1954, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 153.