ТЛУМИ́ТИ, млю́, миш; мн. тлумля́ть; недок., перех.
1. Знищувати, нівечити.
2. Те саме, що заглуша́ти. Леле! Хвиля тлумить крик рибалки гучний (Л. Укр., IV, 1954, 263); // перен. Тамувати, угамовувати почуття. [Прісцілла:] Та й не судила я. Хіба то суд? То стогін болю. Я його тлумила, поки могла… (Л. Укр., II, 1951, 504).
3. розм. Те саме, що би́ти 2; лупцювати. Сьогодні неприємний день. Там Віра, у вітальні, тлумить непокірного Славка (Кач., II, 1958, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 156.