ТРОХЕ́Й, я, ч. В античному віршуванні — двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складом; хорей. [Меценат:] Поезію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин. [Прокуратор:] Бо мусив мову пана перейняти, а пан мав певне поважніші справи, ніж рідну мову сікти на трохеї (Л. Укр., III, 1952, 450); Ту поему вірш по віршу Я складав старанно, пильно, Перелічував трохеї, Розміряв їх так прихильно (Сам., І, 1958, 149).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 286.