ТРІУМФУ́ЮЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до тріумфува́ти. За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину й запорошуючи всім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван (Коцюб., І, 1955, 345); Навіть уявивши на мить, що його, Аркадія Річинського, можуть вести закутого, поміж шпалерами злорадно тріумфуючої голоти, відчував запаморочення в голові (Вільде, Сестри.., 1958, 22).
2. у знач. прикм. Який виражає тріумф, радість перемоги. Благородний блиск його тріумфуючого погляду робив його [Мічуріна] подібним до короля, що врятував від змія свої володіння (Довж., Зач. Десна, 1957, 223); І знову [солов’ї] кидали в безмежний простір.. нестерпно-звабний, благальний і тріумфуючий поклик кохання (Смолич, Мир.., 1958, 74); * Образно. Червоне проміння зорі заливає кімнату яскравим тріумфуючим світлом (Коч., II, 1956, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 278.