ТУЖЛИ́ВО. Присл. до тужли́вий. Тужливо і протяжно лилися звуки вівчарської трембіти (Фр., III, 1950, 8); Гадали було дівки зрушити її [молоду], до сліз довести.. І співали тужливо, жалібно виводили — самі плакали (Хотк., II, 1966, 97); Він дивився тужливо своїми по-дитячому невинними очима на смужку неба в загратованому віконці (Збан., Єдина, 1959, 153).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 313.