ТУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм. Те саме, що сту́кати 1. Прийшов же я під віконце — тук-тук! «Вийди, дівчино, бо я вже тут!» — Ой не тукай, гультяю, не тукай! (Чуб., V, 1874, 173); З протилежного будинку тукав кулемет (Панч, На калин. мості, 1965, 72); Чую, як серце в мене тукає й тукає (Вовчок, VI, 1956, 239); // Б’ючись об що-небудь, викликати короткий, уривчастий звук. Як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, в краплинками ледве помітного ластовиння, кислиці (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 623).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 314.