ТУЛИ́ТИ, тулю́, ту́лиш, недок., перех.
1. Притискати, прикладати що-небудь до чогось або пригортати кого-, що-небудь. Обіймала [Марічка] за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом (Коцюб., II, 1955, 316); Боязко оглядаючись, тулили до грудей плетені корзини з своїм добром селяни (Збан., Сеспель, 1961, 164); Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками (Сміл., Сашко, 1957, 208); До старої підбігли внучата і жалісно заглядали їй у вічі, а вона тулить їх до себе (Стельмах, І, 1962, 6).
2. Розташовувати, поміщати що-небудь в тісному місці. Семен з’ясував новоприбулим, що їхні клапті [землі] будуть скраю, бо незручно тулити їх посеред громадського масиву (Ю. Янов., Мир, 1956, 189); Пальмі необхідно багато повітря, тому тулити її на підвіконні не рекомендується (Наука.., 11, 1971, 42).
3. З’єднувати докупи. Вона вже щось різала, міряла, тулила клейстером докупи (Л. Янов., І, 1959, 330); Щипала [Тетяна] на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики (Вас., II, 1959, 103); // розм. Ліпити (вареники, пироги). — Хіба то я вареники тулила? (Мирний, IV, 1955, 365).
4. перен., розм. Пов’язувати кого-, що-небудь із кимось, чимось. — Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. — Чого нас до тієї шкоди тулити? (Мирний, IV, 1955, 247); Кожен кидав цій дитині вулиці чи з ласки, чи з серця прізвище, кожен тулив їй який-небудь епітет, кожен лічив своїм обов’язком чи приголубити злегенька, чи штовхнути добре (Л. Янов., І, 1959, 322); — Не хочу, щоб лихі язики тулили тебе до мене. Чуєш? Левко знову дивується: — От ніяк не доберу в своїй голові: чого ти, дівко, так в’їлася в мене? (Стельмах, І, 1962, 206); // Нав’язувати кому-небудь когось. Місцевий куркуль, у котрого Іван батрачив, тулив йому за дружину свою придуркувату доньку (Ю. Янов., II, 1954, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 314.