ТУ́ЧА, і, ж.
1. Густа темна хмара, яка приносить дощ, град, сніг. Як ніч, насовується туча І небо млою покрива, Грюкоче [гуркоче] грім, а буря злюча Дуби з корінням вирива… (Стар., Поет. тв., 1958, 163); На небі громова туча. Блискає часом, але дощу нема (Л. Укр., II, 1951, 328); То сонце вигляне, то знову туча, і блискавка, і дощ… (Тич., II, 1947, 195); Шалена віхола мете, Без краю мчать буремні тучі (Шер., Дорога.., 1957, 127); * У порівн. Одарка не здолала опустити руки, та так і повисла вона над дитиною, як чорна туча над землею… (Мирний, І, 1954, 53).
2. кого, чого, перен., рідко. Велика кількість, маса кого-, чого-небудь. Пускали [рутульці] тучами к ним стріли, А деякі були так смілі, Що мали перескочить рів (Котл., І, 1952, 216); Передня лава атакуючих одразу розсіялась, ніби втанула в землю, а натомість з’явилась, наближалась…туча сірих круторогих волів! (Гончар, II, 1959, 82).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 330.