ТУ́ША, і, ж.
1. Оббіловане і випатране тіло забитої тварини. На гіллях висіли обідрані волові й баранячі туші (Стор., І, 1957, 397); Сміливо розрізав [князь] шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став свіжувати тушу (Загреб., Диво, 1968, 245); Колій приготувався членувати тушу (Іщук, Вербівчани, 1961, 432); // Мертве тіло якої-небудь великої тварини. Ще постріл, і хвилі піднесли тушу мертвого звіра (Трубл., Хатина.., 1934, 32); По снігах густо чорніли трупи німецьких солдат.. та кінські туші із задертими догори підковами (Тют., Вир, 1964, 486).
2. розм. Про велике, гладке тіло людини. — Кинув би усяку суєту мирськую та й пішов до вас на Запорожжє [Запоріжжя]! — Гм! — каже Кирило Тур, озирнувши його тушу. — Не багато таких потовпилось би в курені! (П. Куліш, Вибр., 1969, 90); Величезна туша куратора Траскіна ледве вміщалась у кріслі (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 426).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 331.