ТЬМА́РИТИ, рю, риш; наказ. сп. тьмар, тьма́рте; недок., перех.
1. Робити темним, затемнювати. Хмари тьмарили небо, затуляючи землі сонце (Гр., II, 1963, 477); Голубіє небо, голубіє — Хай же дим не тьмарить далину! (Гірник, Сонце.., 1958, 91).
2. перен. Робити смутним, похмурим. [Д. Жуан:] Спиніться! Не тьмаріть [тьмарте] ясного спогаду про сю хвилину! (Л. Укр., III, 1952, 374); На тому місці, де стояв той квартал, чорніє тепер сумна пожарина, серед ясного дня тьмарить світ… (Вас., II, 1959, 18); — Тихо, Мері! Настрій не тьмар… (Шер., Дружбою.., 1954, 35); Незаможники мовчки проходили повз Кушніра, бо його журба тьмарила їхні обличчя (Стельмах, II, 1962, 8).
3. перен., перев. у сполуч. із сл. свідомість. Позбавляти ясності, чіткості сприйняття; доводити когось до стану, близького до запаморочення. В зойках, тріскотняві, страшному гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам небувалої прудкості (Гончар, III, 1959, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 348.