ТІА́РА, и, ж.
1. Головний убір стародавніх східних царів, жерців, який був символом вищої влади, високого становища. Бачив він [Михайлик] уві сні Кіра, персів у високих тіарах, крилатих биків… (Тулуб, Людолови, І, 1957, 147); Скіфські царі прагнуть оточити себе не тільки предметами розкоші, а й особливими атрибутами, які підкреслюють їх високе становище і знатність роду (скіпетри, тіари) (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 154).
2. Триярусний головний убір римського папи. Серед римських пап були морські пірати, розпусники і злочинці, про яких цивілізована людина не може інакше говорити, як про легалізованих розбійників у тіарах (Мельн., Обличчя.., 1960, 50); То не рубіни в папи на тіарі — То краплі крові (Павл., Бистрина, 1959, 47); // перен. Символ папської влади. Кардинали, Як гадюки, в’ються Круг тіари (Шевч., І, 1903, 265); Гризли сумніви його святість: невже не судилося йому, монархові католицької церкви, під своєю тіарою зібрати всі землі? (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 136.