УГАША́ТИ (ВГАША́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УГАСИ́ТИ (ВГАСИ́ТИ), ашу́, аси́ш, док., перех.
1. тільки док. Припинити горіння чого-небудь; погасити, загасити. Криком огню не вгасиш! (Укр.. присл.., 1955, 222); Пожежу вгасили, люди розійшлись (Коцюб., І, 1955, 123); * Образно. Скільки б заборон не вигадували царські сатрапи, а вгасити пам’ять про великого поета [Т. Шевченка], приглушити звучання його слова їм не вдалося (Вітч., 3, 1969, 165).
2. перен. Заглушати, послаблювати, угамовувати (почуття, переживання тощо). І ти, найкраща жінко, героїчная, прекрасна Ольго! Духа не вгаси, як не вгашала ти ніколи! (Тич., II, 1957, 46); Нащо ті сльози, картання даремне? Помста лиш може вгасити печаль (Л. Укр., І, 1951, 336); // рідко. Задовольняти (голод, спрагу). Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: Слони не мали де не тілько купатися, але навіть раз угасити свою спрагу (Фр., IV, 1950, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 374.