УГОВО́РЮВАТИ (ВГОВО́РЮВАТИ), юю, юєш і рідше УГОВОРЯ́ТИ (ВГОВОРЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок.. УГОВОРИ́ТИ (ВГОВОРИ́ТИ), орю́, о́риш, док., перех., розм.
1. Переконувати, схиляючи до чого-небудь; умовляти. А мати — як мати! Вона почне його уговорювати, пестувати: «Не роби так, синочку, не ходи туди, голубчику!» (Кв.-Осн., II, 1956, 421); Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювати сина женитись цієї осені (Н.-Лев., II, 1956, 179); Завідувач довго вговоряв Христю й старого, щоб узяли снопов’язалку (Ле, Вибр., 1939, 50); Ну, ні, він, зумів її вговорити, вона теж поїде! (Донч., V, 1957, 380).
2. Заспокоювати, утішати. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою — чийсь голос її вговоряє: «Не плач, дівчино, і не бійсь!» (Вовчок, І, 1955, 359); Часто гримав на неї [Марусю] батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася (Кв.-Осн., II, 1956, 79); Він [Лаврін] пригорнув її [Мелашку] до себе, вговорював ласкавими словами (Н.-Лев., II, 1956, 326); Всі ми, хто був у хаті, повибігали подивитися, що там таке. На вигоні вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось (Фр., І, 1955, 264).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 376.