УДЕ́РЖУВАТИ (ВДЕ́РЖУВАТИ), ую, уєш, недок., УДЕ́РЖАТИ (ВДЕ́РЖАТИ), жу, жиш, док., перех.
1. Держати, піддержувати кого-, що-небудь, не даючи упасти. Таке слизьке, таке слизьке, що й обома не вдержиш (Номис, 1864, № 14233); Малий хлопець.. не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив (Н.-Лев., II, 1950, 361); Мене чиїсь схопили руки, але не вдержали… Я впав… (Сос., II, 1958, 417); // Схопивши за що-небудь, не відпускати від себе, не давати можливості рухатися комусь, чомусь. Нартал хапає зо стола кухля і заміряється на Крусту. Люцій удержує його за руки, Круста нагинається під стіл (Л. Укр., II, 1951, 405); Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огир (Коцюб., І, 1955, 303); Ганна наче знала, що буде: вона дітей удержала, щоб не кинулись перше Оленки до коханого їх дядька (П. Куліш, Вибр., 1969, 285); Метушилися з дрючками люди, ганяючись за бугаєм. — Направляй сюди, — відважно кричав Охрім, розмахуючи віжками. — Я його.. удержу (Тют., Вир, 1964, 114).
2. тільки недок. Бути опорою чому-небудь; підтримувати. Ми у сьомій лаві.. Вздовж грудей забою — транспортер з комбайном. Відкриту покрівлю над ними вдержують широкі стальні верхняки (Наука.., 11, 1964, 31).
3. Тримати в певному положенні. Голова його не держалася на в’язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати (Мирний, III, 1954, 94).
◊ Уде́ржувати (уде́ржати) рівнова́гу — те саме, що Утри́мувати рівнова́гу (див. рівнова́га). Сідав [Славко] на ослін і передовсім намагався вдержати рівновагу, бо безногий ослін хилитався (Март., Тв., 1954, 229).
4. Стримувати, витримувати дію, напір чого-небудь. Тільки надвірні двері вдержували ту силу води, що так би й линула в хату, скоро двері відчинилися б (Гр., І, 1963, 419); // перен. Стримувати прояв чого-небудь (плачу, сміху і т. ін.), якесь висловлення, слово тощо. Галя, сидячи в кутку, хоч і плакала, але тихо, силкуючи вдержувати сльози, що так і сипалися з карих оченят і текли по білому схудлому видочку (Гр., Без хліба, 1958, 72); Олеся ледве вдержала сміх, аж губи прикусила (Н.-Лев., III, 1956, 58); — Здоров, Самсоне! Твоя мила Тебе вітає! — Тая мова Самсона серце вкрай вразила, Не вдержав він гіркого слова (Л. Укр., І, 1951, 339).
Уде́ржати язика́: а) промовчати. Ну, нехай тепер сама на себе ремствує [Катря], коли ображена Соломія сказиться і не вдержить свого язика… (Кучер, Трудна любов, 1960, 165); б) стриманіше висловитися. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика… (Н.-Лев., III, 1956, 62); Уде́ржувати (уде́ржати) язи́к (язика́) [за зуба́ми (на при́в’язі)] див. язи́к.
5. Змушувати кого-небудь залишатися, порубувати де-небудь; не відпускати. [Феноген:] Не знаєте ви тата! Ніхто його не вдержить в ліжку, поки ноги дибають (К.-Карий, II, 1960, 371); — Не вередуй! — крикнув [Квасюк жінці]. — Через тебе наймички не вдержиш. Щомісяця нова (Гр., II, 1963, 262); Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати, тут силою свого почуття, своєї любові, але Тоня не зробила цього, бо хіба може вона прикувати його до себе, коли перед ним відкривається океан! (Гончар, Тронка, 1963, 326); // Зберігаючи, підтримуючи чиє-небудь кохання, прихильність, не допускати розриву. — Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене (Фр., IV, 1950, 354); Вона бачила, серце її правду казало, що не вдержати їй уже Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя (Мирний, І, 1949, 398).
6. Змушувати кого-небудь утриматися від якихось дій, вчинків і т. ін. Було тут військо волонтирі [волонтерів], То всяких юрбиця [юрба] людей.. Чи вкрасти що, язик достати, Кого живцем чи обідрати, Ні сто не вдержить їх гармат (Котл., І, 1952, 188); — Що хоч звели, на край світа пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе (Кв.-Осн., II, 1956, 337); [Сербин:] Вона така скажена дівка, що і ціле пекло не вдержить її, коли що задумала (Вас., III, 1960, 23).
7. Зберігати цілим, не витрачати. Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках (Н.-Лев., II, 1956, 268); — Життя через них.. немає, — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними (кріпаками)… Так і держи все під запором (Мирний, І, 1949, 306); // перен. Зберігати незмінним, підтримувати у тому ж стані, положенні. Щоб хоч скільки-небудь удержувати свій престиж між слухачами, приватних розмов уникали [вихователі] з ними (Вас., Незібр. тв., 1941, 191); Нехай Еней сідла Рутульця, Нехай спиха Латина з стульця, Нехай поселить тут свій рід. Но тілько щоб Латинське плем’я Удержало на вічне врем’я Імення, мову, віру, вид (Котл., І, 1952, 292); Гордій.. вкидався увесь у клопіт про Ганнине здоров’я, змагався з нею за те, що вона не береже його, бажаючи хоч яким-небудь способом удержати своє єдине добро — її вроду — на можливо довгий час (Гр., II, 1963, 90); // Не віддавати ворогові (місто, позицію і т. ін.), не відступати. Удержувати переправу; // Змушувати перебувати когось, щось в якому-небудь стані, положенні. Щоб удержати в покорі рабів і неімуще населення, потрібна була спеціальна збройна сила, яка замінила б собою колишнє племінне ополчення (Іст. СРСР, І, 1956, 11); [Анна:] Трудно вдові самотній вдержати в господі той лицарський порядок, що потрібен для честі дому (Л. Укр., III, 1952, 403).
Уде́ржувати (уде́ржати) в голові́ — думати, пам’ятати про що-небудь. Лейбуньо не чув від неї ніколи ласкавого, пещеного слова, а коли, може, й чув, то ще, певно, в той час, коли пам’ять його не могла довше як годину вдержати в голові ніякої споминки (Фр., II, 1950, 78); Уде́ржувати (уде́ржати) в таємни́ці — те саме, що Трима́ти в таємни́ці (див. таємни́ця).
8. рідко. Не віддавати, не сплачувати, відраховувати (перев. гроші).
9. тільки недок., діал. Забезпечувати засобами для життя; утримувати. Була то.. проста перекупка, що з свого нужденного зарібку удержувала п’ятеро власних дрібних дітей (Фр., III, 1950, 49); — Син має тебе вдержувати та й похорон тобі справити, бо я йому найбільше відказав [майна] (Март., Тв., 1954, 85).
10. тільки недок., діал. Мати за власність який-небудь заклад.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 392.