УДЖИГНУ́ТИ (ВДЖИГНУ́ТИ), ну́, не́ш, док., розм.
1. перех. Те саме, що ужа́лити. Гедзь уджигнув.
2. перех. і неперех. Ударити, хльоснути. Уджигнув батіжком по спині (Сл. Гр.).
3. неперех. Побігти, утекти. Уджигнув з хати (Сл. Гр.).
4. перех. і неперех. Зробити, сказати, влаштувати щось незвичайне. Тогді до війська обернувся [Еней], Прокашлявся і раз смаркнувся [висякався], І річ таку їм уджигнув: — Козацтво! рицарі! Трояни! Храбруйте! наша, бач, бере (Котл., І, 1952, 267); [Бондар:] Та й уджигну ж весілля я на славу! (К.-Карий, І, 1960, 158); // Потанцювати з запалом. [Степанида:] Мати казала, що весілля швидко.. От уджигну вже та брязну підківками (Стар., Вибр., 1959, 190).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 394.