УДОВО́ЛЕНИЙ (ВДОВО́ЛЕНИЙ), а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до удовольни́ти 1-3. Ми з товаришем одягнулись та загримувались жебраками-п’яницями.. Нам подавали копієчку.., а сторожі виганяли нас з перону станції. І що гірше з нами поводилися, то більше було вдоволене акторське почуття (Моє життя в мист., 1955, 50); Глущук, вдоволений тим, що довідався про добру новину, спішив порадувати свою Катерину і сусідів з Села Руського (Чорн., Визвол. земля, 1950, 95); Купка трісочок уже розгорілася, почали обгоряти й товщі шматки дерева. Людина була вдоволена з своєї роботи. Підвелася, шукаючи обабіч пальних речей (Ю. Янов., II, 1958, 155); Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти [з роботи] не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив (Гончар, Тронка, 1963, 280).
2. у знач. прикм. Який відчуває удоволення (у 2 знач.); який удовольнився чим-небудь. Андрій Маркович зареготався, удоволений (Вас., II, 1959, 81); Я віддалася «приватній філософії», щоб казати, вже словами доброї Марко, і живу собі спокійно, цілком удоволена (Коб., І, 1956, 249); // Який виражає удоволення. Хатні дивилися на Захара вдячними, вдоволеними очима (Горд., Чужу ниву.., 1947, 267); Відразу його похмуре лице стало вдоволеним (Шовк., Інженери, 1956, 124); — Оце так всадив! — в захваті загомоніла молодь. — Ось так влучати — повчитися треба! Біля гармати ще довго стояв вдоволений гомін (Гончар, II, 1959, 81).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 396.