УЛА́МОК, мка, ч.
1. Відбитий, відламаний шматок чого-небудь або частина чогось розбитого, поламаного, зруйнованого. Хата, грубо збита з колод; великий коминок, на ньому бюст; статуетки і кілька уламків античної скульптури (Л. Укр., III, 1952, 7); Стояла [Пріська] у чорній похмурій кузні, серед кіптяви, диму і залізних уламків (Гр., І, 1963, 288); По рівчаках загриміли гірські потоки, волочачи уламки скель (Тулуб, Людолови, І, 1957, 373); Крига ламалась тут на дрібніші шматки, і ті уламки, холодні, синюваті й блискучі, пропливали під тостом, не завдаючи вже йому ніякої шкоди (Шиян, Баланда, 1957, 61); Кожна руїна, здіймаючи вгору обгорілі уламки стін, таврувала війну (Жур., Вечір.., 1958, 238); * Образно. Шура не хотіла хапати уламків щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого (Гончар, III, 1959, 398).
2. перен. Залишок чого-небудь віджилого, зниклого або знищеного. Будувати комунізм ми мусимо з уламків капіталізму, і тільки той клас, що загартований у боротьбі проти капіталізму, може це зробити (Ленін, 38, 1973, 192); Леонід Загрива [в драмі М. Кропивницького «Олеся»] — уламок дворянства, нащадок колишніх владних визискувачів (Іст. укр. літ., І, 1954, 436).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 427.