УЛОМИ́ТИ (ВЛОМИ́ТИ), омлю́, о́миш; мн. уло́млять; док., перех., розм.
1. Ламаючи, відокремити частину від цілого; відламати. Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? (Тесл., З книги життя, 1949, 29).
2. Поламати, зламати. Ой сиві воли, сиві ярмо уломили, Чиї ото, мамко, ноги, гей, сюди ходили? (Коломийки, 1969, 142); — Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула [пані] ще голосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш! (Вовчок, І, 1955, 136); Кому [з робітників] вломило падаюче дерево ногу або руку, того відвозили; а кого забили на смерть, того закопували тут же в кущах (Ірчан, II, 1958, 255).
◊ Як (на́че, немо́в і т. ін.) но́гу (но́ги) вломи́в — дуже швидко побіг. А Максим — як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок… (Мирний, І, 1949, 214); Діденко нічого не додав більш, повернувсь і наче ногу вломив — зник у сутінках (Головко, II, 1957, 491).
3. рідко. Різко змінити (напрям руху). Рушила [Одарка] в напрямі до Шарапи. Але миттю вломила напрямок, швидко пішла геть (Ле, Ю. Кудря, 1956, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 432.