УМИНА́ТИ1 (ВМИНА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УМ’Я́ТИ (ВМ’Я́ТИ) і діал. УМНЯ́ТИ, умну́, умне́ш, док., перех.
1. Мнучи, робити м’яким. Ум’яти жменю прядива.
2. розм. Їсти швидко, із смаком, жадібно, багато. Скоро їжа була готова, і зголоднілий козак почав вечеряти, уминаючи все, що ставили на стіл (Добр., Очак. розмир, 1965, 186); Лисиця десь м’ясця дістала. Тихесенько прибігла під стіжок — Ум’яла більшенький шматок, А менший у сінце сховала… (Гл., Вибр., 1951, 11); Він видудлив молоко, умняв булочку (Ю. Янов., ІІ, 1954, 113).
◊ За оби́дві щоки́ умина́ти див. щока́; Умина́є (умина́в, умина́ють, умина́ли і т. ін.), аж за ву́хами лящи́ть (ляща́ло) — їсть (їв, їдять, їли і т. ін.) з великим апетитом, жадібно. Він.. уминав яєшню, аж за вухами лящало (Мирний, І, 1954, 297); Діти так уминали пісну страву, що аж за вухами лящало (Стельмах, І, 1962, 207); Умина́ти на всі заста́вки — їсти з великим апетитом, жадібно. Мале дівча, повертаючись, навіть усміхнулось, зиркнувши на його і побачивши, що він на всі заставки уминав принесену їжу (Досв., Гюлле, 1961, 26).
УМИНА́ТИ2 див. вмина́ти1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 438.