УП’Я́ТЬ, присл., діал. Знову. — Старшина тут? — знов питаю його. — Він уп’ять глянув на мене (Тесл., З книги життя, 1949, 3); Пішов [Гордій] у свою світлицю і хотів був уп’ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що має йти до Орисі (Гр., II, 1963, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 472.