УПЕВНЯ́ТИСЯ (ВПЕВНЯ́ТИСЯ), я́юся, я́єшся і УПЕ́ВНЮВАТИСЯ (ВПЕ́ВНЮВАТИСЯ), ююся, юєшся, недок., УПЕ́ВНИТИСЯ (ВПЕ́ВНИТИСЯ), нюся, нишся, док.
1. Здобувати певність, переконуватися в чому-небудь. Безпосереднім чуттям упевняємось ми в існуванні Часток матерії (Зеров, Вибр., 1966, 136); — На правому задньому колесі, здається, Свириде, трохи скособочилась шина? Свирид Яковлевич присідає над слідом і впевнюється, що, справді, пересунута шина залишила свої примхи на відтиску (Стельмах, II, 1962, 215); Мольфар сильніший. Іван навіть упевнився у тім (Коцюб., II, 1955, 343); Маляр упевнився, що у Тараса Григоровича є хист до малювання, і погодився його вчити (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 10); Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде (Гончар, III, 1959, 319).
2. на кого — що, рідко. Надіятися, покладатися. — Ей, Вовкуне, не впевняйся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою, сказав менший [чоловік] (Фр., III, 1950, 17); — Ви не вірили в нього? — Ні, не те, щоб… Ну, звісно, на себе впевняєшся більше (Л. Укр., ІII, 1952, 700).
3. кому, чому, рідко. Довірятися. Вірю я в правду свого ідеалу, і коли я тую віру зламала,.. власним очам я б не вірила й слуху, я б не впевнялась ні тілу, ні духу (Л. Укр., І, 1951, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 456.