УРУБА́ТИ1 (ВРУБА́ТИ), а́ю, а́єш, док., перех.
1. Рубаючи, заготовити яку-небудь кількість чогось (перев. дров). [Юлія:] Та треба дров урубати. Хотіла розпалювати, та не найшла ані полінця дрібного (Фр., IX, 1952, 154); Дем’ян і Костянтин.. вийшли того ранку до лісу врубати дров (Загреб., Диво, 1968, 254).
2. Рубаючи, відокремити частину від цілого. * Образно. [Палажка:] Не раю я тобі, парубче, встрявати до неї.. [Xвенька:] Хвоста, кажу, врубають! (Мирний, V, 1955, 214).
3. Розсікти що-небудь чимось гострим. [Дівчина:] Ганно Семенівно, там батько прийшли… На порозі сидять… Сокирою ногу врубали, дак приказували, щоб дали тієї плівки, що у вас є, що одразу кров припиняє (Григ., Вибр., 1959, 463).
4. Мати здатність або можливість розсікти когось, щось. Навряд чи й сокира врубає той лід (Крим., Вибр., 1965, 98); — А сам він.. такий, що його, мати божа! — ні куля не бере, ні шабля не вруба, мов залізо або тую крицю (Морд., І, 1958, 98); Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п’яти (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 234).
УРУБА́ТИ2 див. вру́бувати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 483.