УСТИ́Д (ВСТИД), у, ч., діал. Стид. Маня.. зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву (Фр., І, 1955, 322); Набрались старости встиду, Трохим нещасний похилився, Ідуть із хати, — й на біду, Гарбуз за ними покотився!.. (Рудан., Тв., 1959, 64); Вона ж [Тодоська] певна у собі, походжує [походжає], мов тая краля, ані тобі встиду, ані сорому (Дн. Чайка, Тв., 1960, 84); // у знач. присудк. сл. Стидно. Вона чула щось про нервову кров, але ніколи до пуття не могла довідатися, що то за хвороба.. А запитатися було встид (Хотк., II, 1966, 366).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 500.