УТО́МА (ВТО́МА), и, ж.
1. Послаблення сил, викликане напруженою фізичною або розумовою працею, тривалим рухом і т. ін. Утома була така сильна, що брала верх над усім: вони [Остап і Соломія] просто впали (Коцюб., І, 1955, 351); Ольга відчула втому в усьому тілі (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 37); Люди насилу пересували ноги, коні хиталися від утоми (Тулуб, В степу.., 1964, 71); Нехай не знає втоми та рука, Що добре зерно в добру землю сіє (Рильський, Зим. записи, 1964, 48).
Без уто́ми: а) не стомлюючись, не відчуваючи втоми. Голублячи таку думку [про хату теплу, жінку любу та малу дитинку] в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги (Мирний, І, 1949, 172); б) безперестанку, безперервно. Б’ють гармати без утоми просто в галич навісну (Сос., II, 1958, 211).
2. мет. Те саме, що уто́мленість.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 515.