УТІКА́Ч (ВТІКА́Ч), а́, ч. Той, хто втікає, втік звідкись. Пороснули і Рутуляни, Як од дощу в шатер цигани, А тілько Турн один оставсь, Утікачів щоб перейняти (Котл., I, 1952, 219); Кукса кинувся бігти. Затріщав тин. Але в ту саму хвилину, коли втікач збирався перемахнути на той бік, у поле, Кульгавий стрибнув, і в його зубах лишився добрий клапоть Куксиної штанини (Донч., І, 1956, 70); Жірондист-утікач ходить по містку над глибоким яром (Л. Укр., II, 1951, 178); Легейдин родич — утікач із Князівки — зібрав цілий натовп. Який уже раз розповідав він історію про свою втечу (Головко, II, 1957, 294); — Тут не раз ступала нога мисливця, тут проходили і бродяги, і колишні втікачі-каторжани (Донч., III, 1956, 203).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 513.