УТІША́ННЯ (ВТІША́ННЯ), я, с.
1. Дія за знач. утіша́ти. Він знав: про що б не почав мову, все їй болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія.. Втішати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втішання (Гончар, III, 1959, 217).
2. рідко. Забава, розвага. Хоч я схаменувся тепера зовсім. Дурну тую гру покидаю.. Я з смертю в грудях гладіатора, грав, Що смерть удає для втішання (Л. Укр., IV, 1954, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 513.