УЧА́ДІЛИЙ (ВЧА́ДІЛИЙ), а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до уча́діти. Невже оце та сама Наталка, яку він знав ще дівчиськом, яку на руках виносив зомлілу, вчаділу від сірки з овечих фальцфейнівських сараїв? (Гончар, II, 1959, 27); Накинувся [Яшко] на газети, на журнали.., аж поки бібліотекарка зазначила: — Зараз бібліотека зачиняється. Тоді підвівся, вчаділий, і, хитаючись, вийшов на вулицю (Головко, І, 1957, 168); *У порівн. Його зарахували студентом.. Кілька днів він ходив мов учаділий від успіху, від щастя (Збан., Сеспель, 1961,161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 531.