ФАКІ́Р, а, ч.
1. Мусульманський або індуїстський мандрівний чернець, що дав обітницю жити з жебрацтва; дервіш. [Любов:] Я їм розказала одну дуже смішну історію… а вони зажурились. У нас же факірів немає, Джангернаут в Індії, се просто все одно, що пташка… (Л. Укр., II, 1951, 63); В далеких джунглях сивіє факір. Під сонцем рожевіє Гонолулу, І дальніх арф незнаний перебір Поетові торкає душу чулу… (Рильський, Поеми, 1957, 15).
2. Європейська назва мандрівного фокусника, який демонструє нечутливість тіла до болю, незвичайну силу, вміння приборкувати гадюк тощо. Він говорить про факірів, що вміють чарувати кобр і знають наперед долю людей (Собко, Любов, 1935, 122); *У порівн. — В цьому вбранні, Саїд Алі, ти просто як факір, — з острахом вимовила [Любов Прохорівна], намагаючись надати словам жартівливого тону (Ле, Міжгір’я, 1953, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 551.