ФАНФА́РА, и, ж.
1. Духовий музичний інструмент, вид видовженої труби без вентилів, яку використовують для сигналів або для виконання музичних фраз урочистого або войовничого характеру. Комісар зійшов східцями аж до води і привітно чекав міністра — доки той ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гімна. Фанфари пронизливо співали (Ю. Янов., II, 1958, 110); А скрипки шаліють і гримлять фанфари, летячи на плеса темного Дніпра (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 97); [Зорін:] А, скелі рвуть! (Фанфара сурмить «відбій»). Як приємно, ще бойова фанфара вже кличе не в бій, а до мирних подвигів (Баш, Дніпр, аорі, 1953, 6); Гучно й дрібно вдарили барабани, протяжно й голосно заспівали блискучі фанфари (Кучер, Трудна любов, 1960, 557).
2. Музична фраза урочистого або войовничого характеру, виконувана на цьому інструменті. Ішла героїчна п’єса про Сталінград, з фанфарами в увертюрі і громом канонади за кулісами (Дмит., Наречена, 1959, 128); Вітальна фанфара; // Короткий трубний сигнал.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 562.