ФАРИСЕ́Й, я, ч.
1. У Стародавній Іудеї — послідовник релігійно-політичної течії, що виражала інтереси заможних іудеїв і відзначалася фанатизмом та надмірною увагою до зовнішніх проявів релігійності. Аж глядь, Межи раввінами дитина, Її хлоп’яточко, сидить І научає, неповинне Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! — Горе вам, Учителі архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам (Шевч., II, 1963, 369); Надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомін на майдані (Л. Укр., II, 1951, 127).
2. перен. Лицемірна людина; ханжа. Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходити до церкви, молитись дома, звала попів фарисеями (Н.-Лев., IV, 1956, 156); Хіба не пробували спалити його [Ш. Руставелі] поему двісті-триста років тому свої ж церковники і фарисеї? (Тич., III, 1957, 61); — Підеш та хоч покажешся людям у церкві. А то вже за тебе пальцем на мене тикають фарисеї усякі (Козл., Ю. Крук, 1957, 370).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 564.