ХАЛЯ́ВА, и, ж.
1. Верхня трубчаста частина чобота, що прикриває литку. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами (Мирний, III, 1954, 391); Тарас Григорович влаштовувався в густих кущах, витягав з-за халяви крихітну записну книжечку і писав вірші (Тулуб, В степу.., 1964, 125); Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді здавались непомірними і важкими для легкої, красивої фігури Черниша (Гончар, III, 1959, 330); *У порівн. Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 16).
&́9671; Лиза́ти халя́ви (халя́ву) в кого — підлабузнюватися до кого-небудь. Стояли ліктори, а цар… Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву, Щоб той йому на те, на се… Хоч півдинарія позичив (Шевч., II, 1963, 350); Роби́ти з губи́ халя́ву див. губа́1; Роби́ти з пи́ска халя́ву див. пи́сок; Розпусти́ти язика́ (мо́рду), як (мов) халя́ву — те саме, що ла́ятися 1. — Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький. — Чого се розпустив морду, як халяву? (П. Куліш, Вибр., 1969, 181); — Ти чого, відьмо.., язика, мов халяву, розпустила? (Стельмах, І, 1962, 465); Уско́чити ви́ще халя́в — потрапити в яку-небудь біду, халепу. — Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження, — а то ще вскочиш вище халяв (Коцюб., І, 1955, 375).
2. перен., лайл. Неохайна, розпутна чи скупа людина. Тут Бахус п’яний обізвався, Венеру лаяти начав..: — Пійди [піди] лиш ти к чортам, плюгава, Невірна, пакосна, халява! (Котл., І, 1952, 97); — А ти, кажеш літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ех ти, халява (Мирний, IV, 1955, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 15.