ХАПОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., перех. Підсил. до хапну́ти. Яшко задумано всміхнувся і йшов мовчазний. Раптом хапонув легенями повітря й кинув із жагою: — Чи-и на мо-орі-і… (Головко, І, 1957, 143); — А ти, супостате, не поцікавився, чого ж то воно наша земелька гуляє? Тобі аби хапонути, аби собі зажерти (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 127); — Про дубки правильно згадав… Бідноті призначали, а Шумейко все собі хапонув (Шиян, Баланда, 1957, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 22.