ХАТИ́НА, и, ж.
1. Те саме, що ха́та 1, 2; невелика вбога або стара хата (у 1 знач.). Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока (Шевч., І, 1963, 158); Продав Павло свою вбогу хатину (Вовчок, І, 1955, 169); Я чоловік бідний. Грунту нема й крихітки.., одна хатина, та й то стара (Фр., І, 1955, 370); На лісовій галявині стояла вкрита очеретом хатина (Донч., Вибр., 1948, 212); Мінливе світло заливало рибальські хатини (Трубл., Шхуна.., 1940, 308).
2. Менша (перев. бічна) кімната в хаті. Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами… (Мирний, II, 1954, 247); Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. (Л. Укр., І, 1951, 32); Маленька хата з хатиною були чистенько побілені крейдою (Панч, Гомон. Україна, 1954, 182); Ночував він у Оксена. Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві (Тют., Вир, 1964, 102); Уляна мала хату на дві половини з невеличкою кімнатою посередині, яку звичайно на півдні називають хатиною (Добр., Тече річка.., 1961, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 30.