ХВИЛЮ́ЮЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до хвилюва́ти. Десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так, ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче «ку-ку-рі-ку-у-у!» (Тют., Вир, 1964, 107).
2. у знач. прикм. Який викликає хвилювання (у 2 знач.), сповнений хвилювання. В хвилюючім повіванні весни, нарешті в самих нас — якесь сподівання (Коцюб., II, 1955, 363); В глибинах серця свого знаходить Андрій Малишко хвилюючі слова, з якими звертається до своєї Соціалістичної Вітчизни (Рильський, IX, 1962, 119); Ігор увесь віддався незвичному і хвилюючому почуттю (Донч., V, 1957, 25); Звичайні слова, сполучені волею автора в урочисті ряди, обертаються часом в поеми, сповнені нового хвилюючого змісту (Довж., І, 1958, 86); Стояла тиха і по-своєму хвилююча година: згори на верховіття лісу опускався сизий присмерк, а внизу з-під кожного куща виповзав туман, і тому здавалося, що над землею коливалися два неба: знизу сіре, вище — сизе (Стельмах, І, 1962, 399); // у знач. їм. хвилю́юче, чого, с. Те, що хвилює. Хвилююче — завжди незабутнє (Баш, На землі.., 1957, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 40.